top of page

    Іван Миколайович народився 20 грудня 1923 року в мальовничому селі Максим Козелецького району, Чернігівської області. Де протікає мальовнича  річка Десна. Складне і цікаве життя прожив Іван Миколайович. Складне тому, що саме на молоді роки випало випробування однією із самих страшних подій всього людства – Великою Вітчизняною війною, яку пам’ятає все життя, не може не згадувати, не може не думати. На фронт пішов автоматником, двічі поранений. Осколок, як гіркий спомин про війну, до цього часу знаходиться в його тілі. Від молодшого сержанта до підполковника пройшов щаблями військової служби. Головне багатство в його житті – його діти, онуки та правнуки.
     Іван Миколайович справді надзвичайно талановита людина, тому що має не одне захоплення у житті. Він пише чудові картини:  колоритні пейзажі, казкові сюжети, в  яких головні персонажі – це звірі, птахи, квіти.  Всього ним створено більше 180 полотен. Але головне захоплення Івана Миколайовича -  це поезія. Слова від серця, від душі ветерана плавно сплітаються в рядки і пронизують все людське єство. Задушевна лірика, сповнена болем і сумом, рядки воєнної тематики, гуморески, байки – все про людське, а здебільшого про своє життя.
     Іван Миколайович частий гість в Кегичівському ліцеї, розповідає учням про тяжкі воєнні дороги, вражає їх своїм оптимізмом, жагою життя і праці. Зараз Івану Миколайовичу 88 років, але він не може без роботи, щодня трудиться, щоб не старіти, щоб жити.

Збірка віршів

"Поетичні перлини Кегичівщини"

                 ***
Буря поет, не стихая,
Валит снег. Сплошная тьма.
Все в пути перекрывая,
Вновь свирепствует зима.

На полянах подметает,
А под лесом у скалы
Словно в сказке вырастают
Серебристые валы.

Мчит со свистом, завывая
Где оставит, где сорвет,
Будь-то злая волчья стая
Песни жуткие «поет».

Эта снежная лавина,
Нагоняя жуть и страх,
Загоняет до камина,
Где спасительный очаг.

Где за чашкой чудо-чая
Вспоминаем о былом,
А за дверью завывая,
Кружит вьюга над селом.

                 ***
Стежина юності моєї
Понад житами пролягла
Я йду з тривогою до неї
Щороку  аж на край села.

Там обніму гілки калини,
Яка в святковому вбранні.
І образ милої дівчини
Завжди придивиться мені.

Було, було. Неначе вчора,
А скільки літ уже пройшло?
Від страшного голодомору,
Що навалився на село.

Жахливе в пам’яті не стреться
Воно неначе на виду
Хоча з роками все минеться
Все рідше згадуєш біду.

Але оту свою стежину
Я згадую усе життя,
І серцю милую дівчину,
Яку кохав до забуття.

bottom of page