Відділ культури і туризму Кегичівської районної державної адміністрації
Кожне село і місто – велике і мале, старе і нове мають свою історію. У кожного з них вона своя, властива тільки йому і по своєму цікава. Свою історію має і село Комунарка, що знаходиться в 32-х кілометрах від смт. Кегичівки. Воно розташоване неподалік від села Верхня Орілька Первомайського району. Ці села розділяє річка Оріль. Комунарка межує з селами Калюжино і Павлівка та підпорядковується Павлівській сільській раді. Село Комунарка в минулому складалося з чотирьох сіл: Сумці, Ново-Іванівка, Нейолівка, Ганебне.
Існує декілька легенд, які розповідають про походження назви села Комунарка.
Раніше село Комунарка називалось Ганебне. Щодо назви «Ганебне» є така історія. Було це дуже давно, коли на другому березі річки ще не було села Верхньої Орільки. Річка була широка, глибока, по ній плавали човни. А в Миколишиному та Калюжинському лісах гуляла банда. Отаманом був дуже вродливий хлопець. Коли банду розбили, живими залишилось троє, серед них і ранений отаман. Перебравшись на човні до корчми, що стояла з боку Верхньої Орільки, отаман знепритомнів, впала шапка і з-під неї випала гарна довга коса. Як вияснилось отаманом була жінка. О Ганьба! Ганьба! З тих пір і почали називати село Ганебним.
Часто можна чути, як люди з інших сіл, зокрема жителі Верхньої Орільки, називають Комунарку і до цього часу Яхнівкою. Жила колись в селі пані Яхно (стара діва). Мешкала вона в двохповерховому будинку, який був розташований праворуч нинішнього ФАПу.
Коли у попа, що жив у селі Ново-Іванівка, померла попадя, пані Яхно хотілося, щоб він одружився на ній. Але пані була не гарною, брак не відбувся. У попа була домпрацівниця, яка мала від нього дитину.
Пані Яхно, маючи зло на попа, домоглася, щоб його розжалували. Піп виїхав, а церкву пані за свої кошти з Ново-Іванівки перенесла в село Ганебне (Комунарку). Ця церква існувала в Ганебному до 30-х років ХХ ст.. Згодом пані Яхно віддала свій будинок під лікарню, а сама виїхала із села.
Ось такі цікаві легенди збереглися до нашого часу про село Комунарку Кегичівського району.
«З глибини сивої давнини»
«На шляху Чумацькому»
Шляхове – село, яке розташоване на північно-західній частині Кегичівського району в 11 км від районного центру – селища Кегичівка, і 123 км від обласного центру – міста Харків.
Сама назва говорить про його положення на якомусь шляху. В давнину через нашу місцевість пролягав шлях, яким чумаки по сіль ходили. А шлях цей так і назвали – Чумацький.
Історики під час опису давніх доріг і торгівлі в Україні наводять багато цікавих даних про минуле чумацтва: «У ті віддалені епохи, крім озброєних запорізьких загонів та схованої в тернах рушниці, чумак нічого не зустрічав. Доріг не було, крім «одвічних шляхів» якими йшли каравани в Крим по сіль, за рибою на Дон і Запоріжжя, з хлібом та товаром до Очакова. Цю дорогу називали Чорним шляхом.»
В наших краях Чумацький шлях пролягав через Мажарку, Андріївку, Кегичівку і прямував на Шляхове. Тут мандрівники зупинялись, ночували, розповідали про свої дорожні пригоди. Обабіч шляху, що веде на Шляхове, якраз там, де зараз знаходиться територія нинішнього лісництва, стояла хатина Трохима Яценка, (мова йде про дореволюційні часи, приблизно 1870-1880 рр.). Він мав трьох дітей, які до нашого часу звичайно ж не дожили. Але своїм дітям розповідали про те, що дуже часто дід Трохим згадував, як у його хатині зупинялися подорожні люди – чумаки, які й ходили по сіль. Переночувавши, кожен за це давав діду невелику склянку солі, яка була тоді на вагу золота. З його оповідок відомо, що шлях цей був дуже небезпечний. Чумаки не раз розповідали про те,що там далі на південь немає вже ні сіл, ні зимівників. Від Запорізького кордону до Перекопської Башти не буде вже нічого, крім табунів і черід. В голому степу поганці не боялися нікого, і зарізати двох-трьох чумаків, відняти худобу і хліб – вважалося молодецтвом. І тому цей шлях ще називався Чорним.
Шляхи ці пролягали здебільшого по балках, захищених як від ворогів, так і від вітрів – сухих і гарячих влітку та пронизливих, холодних взимку. Чумаки зупинялись для відпочинку та на нічліг, утворюючи загорожу з возів. Для своїх зупинок обирали рівні ділянки, захищені гайдамаками. А місце це називалось Майданом. На одній з таких зупинок чумаки вирішили зупинитись не на ніч, а на все життя. І виник хутір, який став називатись Козачі Майдани. За легендою козак Веремій заснував поселення близько 2 км від місця зупинки, тому це поселення довго називалось Вереміївкою. Дехто зі старих людей і зараз так називає своє село. Зручне положення на шляху (за легендою говориться, що чумацькі вози торкалися крайньої хати цього поселення) зумовило зростання кількості дворів та населення в цьому місці – поселення розросталось і його почали називати Шляхове.
