Відділ культури і туризму Кегичівської районної державної адміністрації
Народилася Лучкіна Ніна Василівна 07 листопада 1937 року в селі Огіївка, Сахновщинського району, Харківської області. Закінчила історичний факультет Харківського державного університету. З 1960 року по 2004 рік працювала учителем історії та правознавства смт. Чапаєво. Підготувала багатьох учнів у вищі навчальні заклади, працювала з учнями в Малій Академії Наук. Учні з вдячністю згадують її за ті уроки, які пам’ятають все життя, за те, що залишилися спогади в душі про щасливі хвилини шкільного життя.
В 1983 році удостоєна високого звання «Заслужений учитель України».
Ерудована, скромна та інтелігентна, тактовна, мудра – вона і зараз приймає активну участь в житті селища та району.
Ніна Василівна – секретар ради ветеранів, часто відвідує і допомагає одиноким ветеранам, як морально так і фізично. З теплотою про своїх односельців пише в районній газеті «Наш край». Люди вдячні їй за добро, за тепле слово, за підтримку, хоча сама в житті пережила багато тяжких хвилин.
Різноманітний світ її інтересів: історія, література, мистецтво, музика, політика і інше. А ще – вона пише вірші, які часто друкуються в районній газеті «Наш край» та в журналі «Жінка».Ось така вона, наша землячка, унікальна людина, Людина з великої літери.
ПАМ'ЯТІ МОЇХ ОДНОКЛАСНИКІВ
Пішли з життя якось відразу
Два брати, два товариші.
Яка печаль, яка відраза
І смуток в здавленій душі…
В уяві – парубки красиві,
Міцні та пружні, як лоза.
Яка ж то сила вас скосила,
Уцілила яка гроза?
І руки, й душі натрудили,
Пили-гуляли аж гуло,
Любили ви і вас любили.
Розкішне руно одцвіло…
Для когось ви недосконалі,
Та тільки не душі моїй,
Залишились ви ідеалом
В недосконалості своїй.
Хоч і не прийшлась обом до пари,
Боялась глуму і хули,
Ви-Божа милість,а не кара
Спасибі вам, що ви були.
Хай гострий біль оцей, можливо,
Поглине невблаганний час,
І забур'яняться могили,
Доки жива - молюсь за вас.
Не ви заволоділи миром,
В напастях він заволодів,
Січе під корінь, мов сокира,
Сиріт лишаючи і вдів.
Чомусь-то перший кличе вічність
Синів Адама в небеса,
А домовини чоловічі
Омиє Євина сльоза…
І ЗДОРОВО, І ДОРОГО
Помічаю в поставі не прямість, а крен,
Вже замалу пориву і пороху,
Й недаремно прожить подарований день
Хоч непросто, та здорово й дорого.
Зневажаю невинну, здається, із вад –
Мов коза, безперервно жувати
Не дозволю інстинкту себе осідлать:
Одним хлібом не жить – доживати.
Не належу до класу розпещених краль,
Й скромна роль – то не гра, а покликання,
П’ю смиренно належне, як з чаші Грааль,
Й не перечу життєвому виклику.
Засучить рукава, взять до рук деркача –
Не принизлива праця для смітниці,
Прочитати молитву при тихих свічах –
То розмова із Богом самітниці.
Ще тріпоче душа, як співає Орфей –
Чистоти невимовної голос,
І вологий туман близоруких очей
Викликають волошки і колос.
Як загляну прискіпливо в темінь душі,
То вжахнусь: що там тільки намішано,
І відкриють в мені потаємні ключі
Мить святого й століття над грішного.
Стала я, мов поганка бліда:
Кров і смерть на війні – не на гердях,
І з людьми, і з країною справжня біда
Розкурочила спокій і серце.
І в ході, і в поставі загрозливий крен,
І зі жменьку сирого пороху;
Кожним нервом відчути, чим дихає день,
Так природньо, хоч боляче й дорого.
ЗВУЧУ НЕ ГОРДО …
«Человек – это звучит гордо!»
М. Горький
Яке неспівпадіння
І несумісного сплетіння:
Свята наївність і лукавство,
Самоприниження і марнославство,
Страх неминучий перед смертю
Й готовність, як усі, померти,
Невинність Авеля й відмщення
Злопам’ятство і всепрощення,
Смердюче тління
І пахучий плод,
Смиренне тіло й бунтівлива плоть,
Ненависть сатанинська і любов –
На Божому суді мій захист, без обмов.
***
Хто словом проти мене – вже чужак,
Готова й відповідь, гостріша бритви,
А серцем чую – щось не так,
Не там шукаю поле битви.
Страшне те зло,що всередині нас,
Тому стою на прю з собою,
Свого Диявола веду на плац,
Із власним Демоном борюсь в двобої.
Схитнуться терези у бік добра,
Відхрещуюсь від мстивої зловтіхи.
Даремно, враже, ти мене обрав,
Я витравлю тебе і вижбурну, як віхоть.
***
Приснись мені сьогодні, мамо,
Не бачились ми так давно,
Спустися зі своєї хмари
Дощем чи вітром – все одно.
Прийди у сні до мене, мамо,
Розваж дочку від слізних дум,
Зціли невиліковні рани,
Розвій і прожени мій сум.
Хоч насвари, як у дитинстві,
А краще – тихо приголуб,
Мою недугу мужньо вистій,
Почуй молитву з хворих губ.
Душа твоя в далеких зорях,
А прах поглинув чорний склеп,
І зриш на Землю неозору,
Де я твій любимий степ.
Гірку сльозу, важку розлуку,
Я знаю, бачиш і звідтіль,
Вгамуй же невимовну муку,
Утихомир пекельний біль.
Ти піднімалась на Голгофу
В жорсткий вік одна, як перст,
Ішла, звикаючи потроху
Нести свій непосильний хрест.
Не передсмертні твої муки
Печуть мені, як на вогні –
Порепані в роботі руки,
Побиті ноги на стерні.
Приснись мені сьогодні,мамо,
Подай свій голос – милий звук,
Зійди на мить з святої Брами,
Дай доторкнутись рідних рук.
Як скупо я тебе любила,
Була черствої на твій плач,
Хоч знаю, ти мене простила,
І все ж молю: пробач, пробач…
СОБІ Й РОВЕСНИКАМ
Ми – мастаки своїх проблем:
Нове багнетами стрічаєм,
Не по заслугам воздаєм,
А клянемо і нарікаєм.
Погодиться б: таке життя,
Так ні ж – інтриги не гидуєм,
Як розібратися до пуття –
Під серцем гада ми годуєм.
Раби минулих вподобань,
Не викинем стару білизну
І на уламках сподівань
Справляєм передчасну тризну.
Нехай ти вже трухлявий пень,
Не пнись назад, як рак на клешнях,
Подякуй за вчорашній день
І мужньо зустрічай прийдешній.
БЕЗ ШОРІВ НА ОЧАХ
Та досить вже фарфорових ілюзій
Фантазій, привид енних манівців!
Тепер ми із реальністю в союзі
Й шукаємо загублені кінці.
Знецінились обпльовані кумири,
І впали ідоли на глиняних ногах,
Одні розчарування і зневіра
І тріщини по цілому й по швах.
Куди поділись німби над вождями
І зник їх ефемерний ореол?
Тверезий вітер нас привів таки до тями,
Не арфи грають, а свистить Еол.
Вони на цяцянки красиві не скупились,
Вважаючи, що кожен – бидло й лох,
А ми повірили й так дешево купились,
То й маєм по заслузі епілог.
Так скінчити в утопічному полоні,
Перебувати в летаргічнім сні,
Плескать захоплено в долоні
Цинічним авторам цинічної брехні …
Та мрію знов невиправно щоночі:
Лине облуда, знайдем правди шлях,
І ждуть нащадків не розбиті ночви,
Бо житимуть без шорів на очах.
***
У драбини давно ненадійні щаблі,
А я лізу: свербіж мене мучить,
Наступала не раз на підступні граблі
І котилась додому із кручі.
Розбивала коліна і голову в прах,
Просиналася хвора вдосвіт
Й поверталася знову на битий шлях
І гіркий набувала досвід.
Збірка віршів
"Поетичні перлини Кегичівщини"
